Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS Вівторок, 12.12.2017, 23:42
Меню сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Статті » Гуманітарні

ПРОБЛЕМИ ДУХОВНОГО ВИХОВАННЯ СТУДЕНТІВ ПРИ ВИКЛАДАННІ ДИСЦИПЛІН В ТЕХНІЧНИХ ВУЗАХ

ПРОБЛЕМИ ДУХОВНОГО ВИХОВАННЯ СТУДЕНТІВ ПРИ ВИКЛАДАННІ ДИСЦИПЛІН В ТЕХНІЧНИХ ВУЗАХ

 Розвиток особистості людини, її спрямування залежить від багатьох незалежних чинників навколишнього середовища, духовності суспільства, характеру, мети та засобів виховання і освіти.

Виховання культури потреб – дуже важлива проблема всебічного розвитку людини, як особистості. Задача полягає не лише в тому, щоб виховувати різнобічні матеріальні та духовні потреби. Значно важче добитися гармонійного розвитку матеріальних та духовних потреб, і особливо того, щоб в житті людини була діяльність, яка скерована на ставлення та задоволення потреб вищого порядку – потреб духовних.

Необхідно виділити два різних поняття – виховання, як процес, і виховання, як результат. Досить часто кажуть, що хто-небудь добре або погано вихований, отримав таке чи інше виховання, маючи на увазі сумарний результат, отриманий в ході виховного процесу (якраз тут виховання поєднується з поняттям освіти).

Зупинимося більш детально на проблемах поєднання у  технічному вузі, виховних та навчальних процесів. Загалом існують немов би два підходи до сприйняття та пояснення світу, що нас оточує. Перший намагається використовувати для цього мінімальне число положень і вивести на їх основі всі інші факти. Інший підхід не намагається провести чіткої структуризації і систематизації знань і досвіду, а лише показує явні наслідки і причину, не намагаючись прослідкувати весь супутній ним логічний ланцюжок. Перший підхід, назвемо його гуманітарним, визнає факт пізнаваності природи. Другий підхід, назвемо його технократичним, при всіх його уявних недоліках, вигідний простотою пояснення деяких вельми складних за своєю природою понять і дозволяє швидко домагатися необхідного результату. Прикладом використання такого підходу є повсякденне використання складних побутових приладів, транспорту, коштів, комунікацій людьми, які абсолютно не цікавляться, а як це все, власне, працює.

Виходячи з вищесказаного ясно, що відповідь на питання про мету навчання не може бути однозначною. З одного боку, навчання необхідне для того, щоб навчити людину міркувати, логічно мислити, робити висновки, виходячи з обмеженого набору початкових даних, а з іншого боку, іноді (і досить часто) треба просто автоматично проробити деякі як би  "ритуальні дії" для швидкого досягнення необхідного результату, не особливо вдаючись в значення зробленого. Однак, оскільки ці дві мети навчання в основі містять абсолютно протилежні філософські концепції, їх дуже важко сумістити в єдиному підході. Неминучим виявиться переважання або гуманітарного, або технократичного підходу (при цьому не треба, звичайно, відносити до технократичних такі науки, як математика і фізика, хоч вони традиційно вважаються  "негуманітарними" - це тільки проблеми термінології).

Очевидно, що технократичний підхід набагато простіший в реалізації. Необхідно відмітити, що технократичний підхід грунтується на використанні педагогічної парадигми, яка полягає в тому, щоб виховати людину з використанням зовнішньої системи примушення, “батогом і пряником”. При цьому вважається, що той кого ми виховуємо не може усвідомити значення виховання, оцінити його необхідність в процесі виховання, тому єдиним способом досягнення поставленої задачі є примушення.

Переваги педагогічної парадигми є продовженнями її недоліків. Немає необхідності глибоко враховувати індивідуальні особливості студентів, можливий формальний шаблонний підхід, закріплений відповідними нормативними документами. Педагогом в таких умовах може стати будь-яка людина, здатна тим або іншим способом затвердити перевагу своєї точки зору.

Значення такого виховання може бути різним – від формування вузьких фахівців, нездібних до творчого мислення, до підтримки існуючого суспільного устрою. Але в будь-якому випадку це має мало спільного з формуванням дійсно повноцінної творчої особистості.

В вищих навчальних закладах на молодших курсах панує педагогічна парадигма в чистому вигляді. Не отримавши запланованого об'єму знань, практично неможливо пройти жорсткий контроль як протягом семестру, так і на сесії. Здавалося б, що знання, здобуті (а точніше забиті) з такою силою, повинна зберігатися надовго, якщо не назавжди. У цьому ж і полягає значення навчання у вузі. А насправді вчорашніх абітурієнтів можна легко розділити на декілька нерівних груп. Перших привело в інститут прагнення знань (таке також буває). Висловлюючись науковою мовою, мається на увазі прагнення особистості до самоактуалізації. Інші поступили тому що треба кудись поступити, хтось міг просто таким чином йти від призову до армії і так далі. Для них значення перебування в інституті не тотожнє значенню виховання, оскільки таке виховання (в даному контексті освіта) для них неістотне. Але традиційний підхід, примушуючи силою вчитися тих, хто цього і не хоче, одночасно гасить прагнення вчитися для тих, кому це треба.

На старших курсах помічається досить невтішний для викладачів вищої школи парадокс. На всі підряд лекції вже ніхто не ходить пора вже і працювати починати якось. Доводиться вибирати. Викладачів умовно можна поділити на дві категорії – ті, які в основному користуються силовими методами, для того, щоб забезпечити відвідуваність своїх лекцій, і ті, хто так не робить, а намагаються зацікавити студентів своїм предметом.

До кого ж в основному ходять насправді?  Відповідь засмучує – до викладачів першої групи. При цьому знання їх предметів зберігаються до іспиту. Викладачі другої групи, як правило, рекомендують якісну літературу по своїх предметах, так що екзамен або залік проставляється дійсно по знаннях, а не виходячи з формального відвідування. У чому ж тоді можна знайти значення такої освіти? Можна сказати, що це школа життя, можна сказати, що «так гартувалася сталь», але первинне значення виховання у вищій школі як отримання освіти тут зводиться до отримання диплому.

Інший підхід згідно з андрологічною парадигмою, коли студент усвідомлює процес виховання, ставить собі цілі і досягає їх. Викладачеві в такій схемі відводиться роль помічника, який повинен підтримати, підштовхнути людину на цьому шляху.

Сама концепція прогресивна тим, що ставить викладача і студента в більш-менш рівне положення. Але тут виникає інша суперечність. Для того, щоб у студента сформувалася яка-небудь мета, необхідно як мінімум сформувати йому простір вибору мети. А для того, щоб здійснити вибір, потрібно представляти все те, з чого доводиться вибирати. Але представити це можна тільки вже або в процесі, або після закінчення процесу виховання. Слід зазначити, що дану парадигму передусім необхідно застосовувати у вищій освіті, оскільки саме тут під вихованням розуміється отримання освіти.

Щодо викладання гуманітарних дисциплін в технічному вузі то можна відмітити ряд проблем з якими стикаються викладачі та студенти. Перша і головна проблема це нерозуміння студентами всієї важливості та необхідності вивчення нетехнічних дисциплін, через переважання технократичного підходу на початкових курсах та у школі; людині необхідно запропонувати максимальну допомогу в розкритті її індивідуальності, реалізації потенційних можливостей, допомогти зійти на власну вершину, але від викладача у даному випадку вимагається бути Особистістю з великої літери. Необхідно мати не тільки спеціальну, але й психологічну підготовку, добре знання людей.

На завершення доречно було б навести приклад життя геніального вченого та філософа – Макса Вебера. Як економіст він зацікавився причинами та умовами виникнення європейського капіталізму. Як філософ поставив проблему впливу духовного життя суспільства на матеріальне в кожному конкретному випадку. Як історик став вивчати роль релігії в формуванні господарчого устрою. І, нарешті, як соціолог вияснив, звідки з’явилась етика праці та підприємництва, “дух” якої виявився тотожним “духу” нового капіталізму. Вплив цих гуманітарних наук беззаперечний на глибоко технічні дисципліни та науки. Особливо хотілось би відмітити необхідність гуманізації сучасного техніцизму та науки. Це стає дуже важливим саме сьогодні, на переломному етапі історії людства для поєднання лінії розвитку людини та природи.

 ВИСНОВКИ

 Труд і культура, вся життєдіяльність сучасної людини з кожним роком все більше і більше залежить від рівня її духовності. Викладання не дає бажаних результатів, якщо викладач ставить перед студентом на перше місце мету: “Вивчити та запам’ятати!”. Чим більше на перше місце висувається ця задача, чим більше вона захоплює внутрішні сили студента, тим далі відходить на задній план завдання морального виховання. Просто збільшуючи обсяг ідейного чи морального змісту в предметах що вивчаються і сподіватися, що вирішимо всі задачі по формуванню всебічно розвинутої особистості, було б занадто просто. Таке викладання і виховання діє тільки на логічну, абстрактну систему мислення не торкаючись сфери почуттів та емоцій людини, а науку без почуттів, без глибоко духовного проникнення, без єднання з природою та культурними джерелами можна вважати мертвою.

Категорія: Гуманітарні | Додав: slavoff (29.05.2014)
Переглядів: 222 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Copyright Кавецький В. © 2017